Фрагмент одного з Литовських Статутів, складеного руською мовою

Литовсько-Руська держава започаткувала па українських землях західну систему адміністративного устрою, європейську військову організацію.

Чимало литовських аристократів, які були язичниками, прийняли православну віру і «руську» мову, оскільки литовська на той час не була писемною.

Підпорядкувавши собі українські землі, Ольгерд поділив їх на удільні князівства і посадив у них правити своїх синів і племінників. Київське князівство разом з лівобережною Переяславщиною одержав син Ольгерда Володимир, Чернігівське і Новгород-Сіверське — другий син, Корибут-Дмитро. На Поділлі почали правити племінники Ольгерда — брати Коріатовичі.

Спочатку українські князівства були на становищі автономних. Очолювали їх члени литовського великокнязівського роду Гедиміновичів, одружені з українськими князівнами. Вони були у васальній залежності від Великого князя литовського — сплачували йому данину і надавали військову допомогу. З таких удільних князів складалася великокнязівська рада.

Великі удільні князівства, які за розмірами перевищували власне Литву, підтримувані руською знаттю, почали претендувати на повну незалежність від Вільна. Київський князь Володимир Ольгердович підтримував прагнення місцевої знаті до самостійності та дедалі частіше відмовлявся підкорятися Великому князю. Він навіть налагодив карбування власної монети. Гедиміновичі розгорнули масштабні будівельні роботи у своїх руських князівствах — укріплювали старі та будували нові фортеці.

Отже, Велике князівство Литовсько-Руське було багатонаціональною ли-товсько-українсько-білоруською державою. У ній литовцям належала провідна політична роль, а українцям і білорусам — культурна й економічна.

Печатка князя Корибута-Дмитра Сіверського